Щиро співчуваю пані Оксано. Батько завжди залишається батьком — це основна проблема. З практичної точки зору відкриття кримінальної справи може заставити його діяти і сплатити борг. З людської — він ваш батько, а ви його донька — справжня донька. І якби вся сіль справи полягала лише у несплачених аліментах… Тримайтеся, життя складна штука. Те що не вбиває нас, робить нас лише сильнішими.
У Сімейному кодексі України передбачено можливість присудження аліментів на повнолітніх дочку, сина до досягнення ними 23 років у випадку, якщо вони продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, за умови, що батьки можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 199 СК).
Свиня — це рівень на якому перебуває людина їй у ньому добре і затишно, як у рідному болоті. І тут двоє починають нагадувати, що є щось за межами, зверху і навіть під рідним болотом. Бути на певному рівні — право кожної людини. Визнання тільки свого рівня, тотальна ненависть до інших рівнів існування — перетворює миле порося на справжню свиню і загрожує усім рівням.
1. Так висловлюю, а ще вивчаю позицію інших і інколи формую свою стосовно цікавих мені питань.
2. Можуть спонукати і спонукають, навіть якщо зараз це дії або реакція однієї людини, малої групи людей. Де гарантія, що згодом вони не стануть діями і реакцією громадськості.
3. Більше так, аніж ні. Більше так — громадськість виступає і журналістом, і споживачем. Додайте до цього можливість «фітбеку», дискусії, діалогу — це вже журналістика майбутнього. Аніж ні — це більше журналістика любителів, в меншій мірі професіоналів.
Святослав, не сприйміть за іронію або сарказм. При нинішній владі складається враження, що ми всі «сидимо». З більшим чи меншим комфортом, але «сидимо». На жаль, це не мої слова. Багато знайомих, яким вдалося втекти так вважають. І продовжують — так, працювати потрібно важко, так не все з цукром і не без складнощів, але повертається дивне відчуття свободи і усвідомлення того, що ти Людина.
Погоджуюсь на всі сто. Повне і правдиве інформування, яке комусь збоку може видатись занадто детальним, занадто глибоким і «не дуже потрібним», згодом може врятувати як життя, так і його якість. Інформування у всіх аспектах — медичному, юридичному, соціальному. Аж до банального пояснення конкретних дій у різних випадках. На превеликий жаль, більшість громадян не знають своїх прав як пацієнтів або як правильно їх відстоювати. На превеликий жаль, загальний рівень підготовки медичних працівників залишає бажати кращого. На превеликий жаль, «великі політики» і інші провладні істоти плювали на наше здоров'я. Будьте інформовані, заради себе, заради рідних і близьких, заради здоров'я і якісного життя.
Приношу свої щирі вибачення, якщо комусь можливо здасться, що своїм коментарем мав на меті зачепити, образити чи принизити будь-кого. Я висловлював свою думку з метою донесення її до загалу. Якщо вдалося не дуже… Що ж, теми до яких небайдужий особисто, знижують рівень об'єктивності і культури написання. Судіть, ігноруйте, відповідайте — це ваше право.
Пані Лілія, повністю з вами згоден, «Вкурсі» не «В контакте». Хтось запросив пана Мішу у «Вкурсі» або якимсь чином він дізнався про «Вкурсі» і зареєструвався. Достеменно невідомі його цілі — неповне розуміння, в яку спільноту він потрапив, ведення певної гри, бажання висловлюватись саме так, чи банальне, але щире бажання привернути увагу і знайти друзів. Якщо його блог не відповідатиме стандартам «Вкурсі» — адміністрація знайде вихід. Якщо він не знайде свою цільову аудиторію — він сам знайде вихід. Для відсіювання тих, хто хоче перетворити «Вкурсі» на попсову соціальну мережу, найефективнішим бачу, — не звертати увагу — жодних коментарів, жодних оцінок і процес відпадання не забариться. Цікаве наступне, вся ця ситуація зачепила нерв, який зараз щемить майже у всіх — толерантність. І нагадала мені блог пані Діонісії Керничної «Що вони роблять в університеті? або Право на деградацію». Так, хлопчині десь 21 рік, із сільської місцевості, щось його блог не в ті двері, толерантним вирішенням бачу — написати приватне повідомлення з питанням про те, чи відомі йому цілі і мета «Вкурсі», чи це в нього фішка така і після відповідей робити висновки. Я щиро поважаю пана Андрія і ви з паном Ігорем теж справляєте враження розумних людей. Та ваші коментарі, з точки зору психологічного аналізу, вимальовують наступне ставлення — Ми тут такі дорослі, серйозні і розумні зібралися, а воно малятко нерозумне причепитися хоче, не знаючи до якої спільноти — старшокласники беруть на сміх молодших. Я нічим не кращий, перечитав, ще до появи коментарів і обрав своє — не звертати уваги. Чому ж тепер зайняв позицію такого собі адвоката? Справжнє інтелектуальне середовище в Україні невпинно вимирає. Як цьому протидіяти? Брати під шефство випадкових людей і ліпити з них гігантів наукової думки — не кожному це дано, не кожен хоче бути таким собі Пігмаліоном і не кожен випадковий схоче бути неофітом…
Я завжди згадую тих, кого для себе називаю Вчителями з великої літери — Буркут, Дмитренко, Мармазинська. Приниження і висміювання не дуже розумних студентів — ніколи, буття класним для виокремленої когорти розумників та тонке і влучне кепкування з не дуже розумних студентів — ніколи. Благородність, тактовність, поміркованість і щире бажання розвинути особистість і її бажання до саморозвитку і самовдосконалення — так, це про них. Є певна причина чого людина зайшла у аудиторію де ви читаєте лекцію чи ведете семінар. Підійдіть до неї і не на загал спитайте про її мету. Дізнавшись, порадьте, знову ж не на загал, вибачте, вам не в цю аудиторію або утримайтесь поки-що від питань, коментарів і висловлення, щоб не бути осміяним. Є бажання присідайте, послухайте, наберіться досвіду і потім спробуєте висловитись, не обіцяю допомоги, але в нашій спільноті точно є ті хто вам допоможе — так, це по Їхньому…
Типи реакції у відповідь передбачувані — негативна, позитивна, відсутня і неочікувана. Та важливе вже не це. Повага до самого себе, повага з боку інших, рівних тобі і вищих за тебе, повага з боку тих, котрі ще на шляху до твого рівня. І думка про те, що «Вкурсі» — це не ще одне місце-прихисток пихатих інтелектуалів, які упиваються своєю розумністю і посміюються над не дуже розумними, а спільнота тактовних і думаючих людей. Людей, на яких хочеться бути схожими.Людей, до рівня яких мріють дотягнутися практично всі, хто мав змогу поспілкуватись з ними. Людей, що вміють легко знайти спільну мову із представниками села і міста. Людей, яких згодом можна буде назвати Вчителями…
Питання для уточнення. Пане Михайле, чи правильно я зрозумів ваші міркування. Одне — випадок з Гайтаною — піар-акція, яка окрім очевидних бонусів для самої Гайтани, принесла багато побічних тем: толерантність, ЄС і Україна, ідеї і ідеології політичних партій та інші. І ще одне — більшість опозиційних політичних партій насправді ними не є. І чи є опозиція в Україні взагалі.
Пане Святослав, message вашого посту зрозумів крізь призму власної особистісної суб'єктивності (зачепили за живе-болюче). Об'єктивність нагадала — уточнення, деталізація і «живий діалог». І тут пост Вадима Міського… своє ще встигну. Хотілось би почути ваші думки стосовно питань етнічного рейдерства і зіткнення культур — мусульманської і християнської на теренах Євросоюзу.(Аналогічне питання ставлю пану Вадиму).
2. Можуть спонукати і спонукають, навіть якщо зараз це дії або реакція однієї людини, малої групи людей. Де гарантія, що згодом вони не стануть діями і реакцією громадськості.
3. Більше так, аніж ні. Більше так — громадськість виступає і журналістом, і споживачем. Додайте до цього можливість «фітбеку», дискусії, діалогу — це вже журналістика майбутнього. Аніж ні — це більше журналістика любителів, в меншій мірі професіоналів.
Я завжди згадую тих, кого для себе називаю Вчителями з великої літери — Буркут, Дмитренко, Мармазинська. Приниження і висміювання не дуже розумних студентів — ніколи, буття класним для виокремленої когорти розумників та тонке і влучне кепкування з не дуже розумних студентів — ніколи. Благородність, тактовність, поміркованість і щире бажання розвинути особистість і її бажання до саморозвитку і самовдосконалення — так, це про них. Є певна причина чого людина зайшла у аудиторію де ви читаєте лекцію чи ведете семінар. Підійдіть до неї і не на загал спитайте про її мету. Дізнавшись, порадьте, знову ж не на загал, вибачте, вам не в цю аудиторію або утримайтесь поки-що від питань, коментарів і висловлення, щоб не бути осміяним. Є бажання присідайте, послухайте, наберіться досвіду і потім спробуєте висловитись, не обіцяю допомоги, але в нашій спільноті точно є ті хто вам допоможе — так, це по Їхньому…
Типи реакції у відповідь передбачувані — негативна, позитивна, відсутня і неочікувана. Та важливе вже не це. Повага до самого себе, повага з боку інших, рівних тобі і вищих за тебе, повага з боку тих, котрі ще на шляху до твого рівня. І думка про те, що «Вкурсі» — це не ще одне місце-прихисток пихатих інтелектуалів, які упиваються своєю розумністю і посміюються над не дуже розумними, а спільнота тактовних і думаючих людей. Людей, на яких хочеться бути схожими.Людей, до рівня яких мріють дотягнутися практично всі, хто мав змогу поспілкуватись з ними. Людей, що вміють легко знайти спільну мову із представниками села і міста. Людей, яких згодом можна буде назвати Вчителями…