Портрет переселенця або Велике і добре серце тендітної малої


    У 2015 році був учасником проекту «Чужа батьківщина: біженець у рідній країні». Метою, якого було створення газети про долі переселенців зі Сходу України і Криму. Мій портрет потрапив у остаточий варіант газети, але в дуже відредагованому стані. Шановні читачі пропоную до вашої уваги  повну версію написаного.

Замість передмови

   Приймаючи участь у проекті, я зіткнувся із проблемою вибору героя мого репортажу-портрету.

    Українці, які рятуючись від військового конфлікту на Сході, обрали моє рідне містечко Сторожинець, відмовлялись. Небажання і страх згадувати болюче. Бажання не виділятись і злитись із новим оточенням. Об’єктивні і вагомі причини для відмови.


    Можна із впевненістю сказати мій герой знайшов мене. Два етапи тренінгу, довгі телефонні розмови і переписки у соціальних мережах – чи достатньо цього для портрету-репортажу? Судити вам. Я переживав із нею складні миті минулого. Захоплювався і радів її особистим і професійним успіхам. Для мене це спілкування відкрило по справжньому успішну історію… 

 

 

Ох, вже мені це оманливе перше враження

    А  хіба віковий ценз тренінгу розрахований і на школярок-випускниць? – моє перша думка про Лєну. Невисокого зросту, худенька, руденька дзиґа від початку тренінгу приступила до виконання своїх професійних обов’язків. Вона фотографувала, фотографувала і фотографувала. Її захоплення і відданість своїй справі викликали у мене повагу і трохи веселили. Повірте, фотограф, якому потрібно зловити потрібний ракурс затне за пояс усіх йогів, еквілібристів і гімнастів. А її тихий і спокійний голос, культура мовлення і бажання нікому не завадити  просто зачаровували:


— Вибач, можна я за тобою постою, так краще фото вийде?

— Нічого, що я біля тебе по фотографую?

— Будь ласка, посунься зовсім трошечки, з цієї точки вийде гарна світлина...

    Не знаю, чи знайшлася би у світі людина, яка змогла б відмовити їй. А ще вона радо, фотографувала учасників, коли ті прохали її про це. І дуже щиро, майже винувато перепрошувала, коли була зайнята, стомлена чи техніка потребувала підзарядки і звільнення місця на карті пам’яті. Але фотографія – це точно її покликання – мій висновок. Я радів і тішився. Школярка, а вже так захоплена фотографією. В майбутньому точно візьме Пуліцерівську премію. Впевнений, що ця думка про Лєну є пророчою. 




От тобі і школярка-випускниця)))

    В особистому спілкуванні  Лєна виявилася дуже простою, компанійською, веселою і доброю. Таких людей недарма називають «душа компанії». Компанія швидко сформувалась біля неї. Весела туса, як я їх найменував. Звичайно на І етапі тренінгу всі передружилися з усіма, але були і маленькі групки. Але весела туса була особливою. Завжди разом, веселі, жартівливі, готові у будь-яку мить прийти на допомогу. Іноді їх оптимізм навіть трохи дратував мене. Ну не можна бути такими оптимістами!!! Так було поки я не став частинкою веселої туси. Зізнаюсь чесно, спілкувався із Лєною на рівні із іншими учасниками туси. Але підмітив прояви її турботи і опіки щодо друзів. Такі не часто характерні для школярок…


    А ще вона знайшла близьку подругу, з якою усі два етапи тренінгу була нерозлучна. Лєна і Софійка, руденька і чорненька, Львів і Донецьк, реальне втілення затертого популістами гасла «Схід і Захід разом». Лєна спілкувалась російською, Софійка українською. Але це їм не заважало, бо їх реальною мовою, є мова справжньої дружби. Дівчача дружба не така як хлопчача. Вона ніжна і гарна. Милуючись їх дружбою навіть відкрив у собі фотографа .

 
Моя авторська робота під назвою «Сонячні подруги»

    Несподіванкою для мене став вік Лєни. І те, що вона одружена і виховує сина. Сім`я – це святе для Лэни. Вона оберігає своїх любих і коханих чоловіків, як зіницю ока. Дбає про них. Щира любляча матуся і кохана дружина. Чесно, зовсім трошки почав  заздрити, ревнувати і подумувати про своє сімейне, зовсім трошки. Така от тобі і школярка.



Доречі, її вік залишиться таємницею і для вас дорогі читачі. Ми з нею домовились.  Вічно молоді і гарні повинні мати свої таємниці. Це я про нас з Лєною.

На другому етапі тренінгу до веселої туси додались ще друзі. Прогулянка нічним Львовом із ними розкрила нову Лєну. Ту, яка вміє розважатись, радіти новому і кричати у зоряне небо кодове слово. Дві дівчини з Донецька зрозуміли один одного і утворили цікавий дует. Дует, який спілкувався через кодове слово. Яке чомусь завжди потрібно говорити голосно або кричати. Кодове слово Донбас!!! І все ж таки вона школярка…



Становлення фотографа 

    Лєна — професійний фотограф. Дуже крутий і класний. А ще вона фанат своєї справи. Мабуть у цьому таємниця її успіху. Цей блиск у очах, нестримне бажання зробити фото, грація і пластичність кішки. А ще винахідливість і креативність при подоланні перешкод.

    На екскурсії у Миколаївській ТРК для того, щоб зробити фото Лєна залучила мене до творення фотографії.

 

    Після такої взаємодії ми почали більше спілкуватись і розповідати одне-одному історію одне одного. Цікавою була історія становлення Лєни як фотографа.

    Через економність керівника, окрім основної роботи графічного дизайнера, Лєні довелося освоїти і професію фотографа. В неї почало виходити. Виходити настільки добре, що вона стала популярним і затребуваним фотографом. А головне їй сподобалось фотографувати. Фотографія стала невід’ємною частиною її життя. Черги клієнтів, зйомки, робота над світлинами… Але…

 

Грудочка у горлі

    Розпочати тему військового конфлікту, втрати рідного дому, переселення  і пережитого Лєною і її ріднею виявилось важким завданням для мене. Але і тут моя героїня мене вразила.

  — Максиме, не бійся завдати болю, ні в якому разі не жалій мене і починай питати. Ми не оминемо теми переселення і війни.

     Вона любила Донецьк, той Донецьк, який втратила. Він був великим, гарним, чистим і рідним. Це місто її дитинства і юності. Місто де будучи школяркою вчилася на відмінно і любила побитися на перерві. Місто де опанувала улюблену справу і досягла у ній висот. Місто де вони з коханим чоловіком знайшли одне-одного і створили сім’ю. Місто де вона стала найщасливішою жінкою у світі,  подарувавши життя своєму синочку.

— Шок, нерозуміння, що взагалі відбувається. Бажання хоч щось зробити і допомогти хоч комусь. Перший тиждень все що робила сиділа вдома і не могла прийти до тями. Зрозуміти, що коїться. Було дуже страшно, відчувала розгубленість і безсилість – розповідає Лєна про її реакцію на початок бойових дій.

    Постріли, вибухи, спалахи і громи посеред ночі. Розділені люди. Знайомі, які стали чужими.  Їх незрозуміле ставлення до своєї країни, символіки, до свого рідного. Сварки. Цькування близьких, які відстоюють позицію, яку і ти вважаєш правильною. Почуття зради. І Донецьк, який став чужим.
Вибір – переселення. 

 

    Насправді згадувати Лєні нелегко. Я бачу вологу в її очах.  А коли вона розповідає, то голос тремтить. У горлі стає відчутна грудочка. Така грудочка часто буває у тих, хто пережив великий біль, втрату і зазнав страждань. Вона хоче вирватись на зовні. Але бути сильним означає контролювати її. Після почутого  довго роздумував. Мені ніколи не зрозуміти по справжньому, що довелось і доводиться переживати українцям зі Сходу. (Слова переселенці, переміщені особи звучать для мене наче лайливі. Викликають агресію і гнів. Чому не українці із зони АТО, громадяни України із зони збройного конфлікту?! Вони ж обрали Україну… Хоча в Лєни на це інший погляд – мудрий і оптимістичний. Аж, нервує). Це потрібно пережити і відчути… Я лише дотиково зіткнувся із болем Лєни і мені стало реально важко. Яка ж вона сильна, ця маленька і ніжна людинка.

Перебуваючи у статусі переселенця

    Переїзд справа нелегка. Але Лєна вважає, що їй пощастило. Для переселення обрали Кривий Ріг, квартиру для проживання знайшли ще перебуваючи у Донецьку. Чоловік знайшов роботу за покликанням. Сина без зайвих проблем влаштували у садочок. Власник квартири, яку знімає Лєнина сім’я, задоволений. Всім розповідає, що здає квартиру сім’ї переселенців і просто в захваті від них. Вони такі дружні, культурні і виховані. Звичайно ж є труднощі і складнощі, але ж Лєна така оптимістка.

— Максиме, комусь значно гірше, а те все подолаємо і переживемо… 

А як же Лєнине покликання?

— Після переїзду довелося заново шукати клієнтів. Разом з тим, що довелося втратити рідний дім і стати переселенкою, з'явився і невеликий плюс: тепер практично в будь-якому місті країни у мене є друзі або знайомі, де можу переночувати і погостювати. Тому географія моєї фотографічної діяльності значно розширилася: раніше було одне місто Донецьк, тепер — Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Київ, Львів. (Цікаво чи дочекаюся коли навідається в Сторожинець)

Виграла грант від  ради Данії з питань біженців на придбання нового професійного фотоапарата.

Також була в 20 учасників проекту National Geographic в Харкові, присвяченого проблемі переселенців.Нас навчали популярні американські й англійські фотографи. Це був просто неймовірний досвід, один з найбільш пам'ятних.

Ми знімали про переселенців: проводили з ними час, знімали їх побут, повсякденне життя… Вони довіряють нам. Наприкінці проекту ми з ними розлучалися хорошими друзями. В останній день проекту кожен з учасників представляв свій кращий знімок. Коли дійшла моя черга представляти знімок глухонімого хлопця переселенця, змогла тільки почати: це Ваня. Він переселенець. Він глухонімий… І розплакалася… У всіх у залі, навіть у американський тренерів, також стояли сльози на очах...

                 … Цей проект був важливим етапом у моєму житті ...


Проходили фотовиставки 50 кращих робіт учасників фотогалерея у великих містах України.

Після даного проекту мені хотілося ще розповідати історії переселенців за допомогою фотографії. Тим більше, я їх знаю чимало через те, що веду групу для переселенців.

Тому я поїхала в село під Дніпропетровськом знімати історію про сім'ю атошника-переселенця з двома дітками, яка живе в холодному недобудованому будинку, але ще й примудряється допомагати іншим людям… В результаті, ця фотосесія принесла користь моїм героям. Їх фото розійшлися по соціальним мережах, паблік та небайдужі українці захотіли допомогти: зібрали більше 7000 грн. на будівельні матеріали для дому.

А у фотоконкурсі газети день фото цих переселенців отримали купу премій: від ООН, від 1 + 1 і ще інших організацій. Навіть Наливайченко був вражений)) А днями мені зателефонували представники спонсорів і попросили координати сім'ї, про яку я знімала. Вони хочуть їм допомогти з ремонтом будинку!

Хочу і далі знімати. І щоб мої знімки не тільки вражали, але й були корисними. Як були корисними ось для цієї сім'ї переселенців-атошників ...

 

Про громадську активність і мрії

   Лєна скромняга і як  кожна творча людина трохи самоїдка.

— Та що я такого зробила. Ой, та це нічого особливого. Нє, в мене напевне не вийде. Ой, та я не знаю, чи варто про мене писати. Я ж не така особлива. Я рада, що змогла допомогти, але я нічого надзвичайного не зробила.

     Але вона робить добро кожного дня. Добра людина, кохана дружина, любляча мама, професіональний фотограф і громадський активіст, донор крові.

     Лєна модерує дві групи для переселенців у соціальних мережах. Вона створила їх для підтримки і взаємодопомоги переселнців один-одному. Знайшла там багатьох однодумців. В неї вже є помічники. Дівчатка, які допомагають адмініструвати групу, а за відсутності Лєни самостійно керують контентом. З ними Лєна спілкується, ділиться радощами і сумним, мріє…

Мені дуже сподобалась розповідь Лєни про її мрії.
— Я мрію про мир. Про повернення у рідний український Донецьк. Нехай зруйнований і розбитий, але рідний. Ми все відбудуємо! Я хочу, щоб мої нові і старі друзі могли приїжджати до мене в гості, як і я до них. Ми зустрічалися, гуляли, проводили час разом. Разом під мирним небом. У моєму рідному мирному Донецьку. Донецьку, який є часткою України!

 

 
    За час спільної роботи Лєна стала мені справжнім другом. Можливо звучатиме дивно, але я знайшов у ній рідну душу. Прикольно спілкуватися про все на світі. Ділитися сокровенним. Дізнаватись одне про одного ну дуже цікаві і смішні історії. Ділитися болем. Так, можливо це було егоїстично з мого боку, але я ділився із нею і своїм болем і отримував підтримку. Підтримку справжнього друга…

     Повірте, така людина не може бути неуспішною. Талановита людина талановита у всьому. Хоч нас розділяє відстань мені радісно і тепло на душі. Десь у цьому великому і безмежному світі є рідна людинка. Занадто оптимістина, добряча і скромна, берегиня сімейного вогнища, професійний фотограф і небайдужа людина. 



P.S. – Мацьонька, чекаю як візьмеш Пуліцера. І спробуй мені паскіглити.

З Днем Народження тебе рідненька!

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте