Роздуми до дня захисту дітей

Ввечері повертався додому. Десь далеко гули відлуння «останніх дзвоників», феєрверки, радісні крики… Та чим далі вечірня літня тиша давала свій концерт. І тут:
    — Бабусю, я більше не будуууу!!! — давлячись слізьми, молило хлопча років 5-6.
    — Аякже, більше не будеш, доки не виростеш! — примовляла огрядна бабця, лупцюючи хлопча по задньому місці.
    — Тітко… за що малого «вбиваєте», що вже накоїв? — спитався я, згадуюючи що малий… ще той пригодник. Але щоб заробити від бабці на горіхи, мусив вчворити щось огогеньке.
    — Еге Макиме, я вбиваю, то він мене мало не вбив!.. — переводячи подих, випалила вона. Малий розвернувся до неї і мене обличчям, але її рука не відпускала його. Багрянець зійшов з її лиця і вона продовжила:
    — Та якби щось накоїв, я ж знаю — хлопці є хлопці, а ще малі… то взагалі… Я на городі поралась, а він біля мене. Коли це здалеку чути — потяг їде. Я лиш до нього, щоб був біля мене, а воно вже до штрики чкурнуло… Скільки раз йому казали, пояснювали, грозили… А він собі своє!
    — Бабусю, я лише здадеку, я близько не підходжу… — тихо виправдовувася заплаканий мандрівник.
   - Ой горе ти моє, штрика й у великих життя забирала, на відстані, біля мене дивися на неї скільки хоче, але з того місця де ти хочеш то дуже небезпечно… Якби з тобою щось сталось, я б на тім місці вмерла. Серце розірвалось би...
    — Бабусю не треба вмирати, я тебе люблю — тихим і сумним голосом прошепотіло хлопча, сумним не від болю, а від роздумів.
    — І я тебе люблю ..., тільки ж неслух ти бабин.
    — А я на тебе не ображаюсь, ти вчиш мене життю...
    — Ти диви мудрагель малий, як щось скаже… аж страшно стає. Таке мале, а такі дорослі слова каже...
Побажавши доброї ночі і продовживши свій шлях, роздумував — добре що ще є такі бабусі, дідусі, батьки — ті хто вчать і виховують дитину. Нелегкий це процес і без «жертв» у районі м'якого місця неможливий. Але такий потрібний. Виховання, навчання і опіка із щирою любов'ю — найкращий захист…