Істерія довкола 9 травня - продовження...
Традиційна тотальна дискусія (щодо 9 травня в Україні) не давала спокою — щеміла. Особиста позиція нейтралітету була крихкою. Ранковий інсайт остаточно вирішив дилему — «Усвідом чим для тебе є 9 травня — стане легше.»
Україна і її землі була, є і буде «ласим шматком» для «доброзичливих» сусідів і не тільки… Миролюбним і осідлим хліборобам волею-неволею доводилось прикладатись до ремесла війни і ставати справжніми воїнами — вояки Київської Русі, козаки Запорожської Січі, Рухи Опришків, Гайдамак, Коліївщина, Срільці Січовії, вояки УНР, ЗУНР, студенти-воїни учасники бою під Крутами, вояки Української Галицької Армії, вояки Карпатської Січі, українці — вояки радянської армії, вояки Української Повстанської Армії… а по світу — де лише не воювали, воюють і будуть воювати українці...
9 травня для мене в першу чергу день — спомин усіх жертв Другої Світової Війни, день трауру — зміна однієї диктатури на іншу і день гордості за українців і вояків інших національностей, які воювали в лавах радянської армії і проявили себе як справжні воїни. Так деякі з них свято вірили в радянську Україну, в її добробут і за неї боролися. А «тоталітарна машина» згодом віддячила їм — кого закатувала, кого знищила, про кого взагалі забула. Хтось розчарувався, хтось не дождив, а хтось і далі свято вірить у радянську Україну. І слово свято тут не для краси. Так, ці сивенькі, зморщкуваті і «висушені часом і життям» дідусі і бабуськи вірять в ідеали радянського часу, вірять і свято дотримуються їх. Для них це не пусті слова або гарні слова для виступу чи маніпуляції народом. Для них це світогляд, філософія життя — вони, наче діти мріють, що справжня радянська Україна повернеться і буде лад на нашій землі. Не можу я їх осудити, не можу не схилити голову і не сказати тихе — «Дякую». За те що пройшли голод і війну, біль і знущання, зраду і гноблення; за те що не втратили і не втрачають віри у свої ідеали (хоч з половиною із них я не згоден); за те що по-своєму вірять в Україну (все ж до деяких їхніх порад по розбудові держави можна і прислухатись); за те, що мовчазні і скромні, терплячі і сумирні (аж тіпає до якої міри); за те що були і залишаються справжніми воїнами.
Були і ті хто розчарувався, були і ті хто у лавах р.а. воював зовсім не за «совєти». За Боженьку, За Маму, За… (ім'я коханої, дружини, дочки чи сина), За Україну, За… (назва села, міста, району чи краю звідки походив вояк) — кричали більшість вояків йдучи у бій...
Були і юнаки, зовсім хлопаки загнані до лав р.а. на вірну смерть, були і безглузді жертви через хворих на психіку «камандующіх», були і зраджені й забуті, були і ті, що впали у бою — вічна вам пам'ять...
Цю позицію, у різний час, я почув від двох зовсім різних людей. Інтелектуал — викладач філософії із слабким здоров'ям і мовчазна людина дії — ветеран військ спеціального призначення. Перший — Досить надягати на Україну вінок жертви — ми борці, народ воїнів і боронителів своєї землі, а не нещасні всіма побиті і пригноблені — ми боролись — перемагали і програвали — боротьба триває! Другий — Я не готовий померти за Україну, я готовий померти за неї в боротьбі, але це ще питання — я хочу вибороти її і понасолоджуватись життям у справді вільній і незалежній державі. Досить скиглити і ставити Україну у «позу жертви» максимум на що у такій позі можна розраховувати — це жаль і співчуття. Ми борці, витязі, козаки, вояки європейських і східних армій — воїни. Тоді я ще сумнівався — Але ж ми так часто програвали? Максиме, справа не у перемозі або поразці, а у боротьбі, боротьбі, яка ще триває. Допоки останній українець боротиметься, боротьбу за Україну не завершено. До того ж у світі сильних поважають не тільки переможців, але і тих хто боровся до останнього...
Із своїм ставленням до 9 травня я розібрався. На загальнодержавному і національному рівні, ще багато питаннь, які потрібно вирішувати — примирення ветеранів різних армій, визнання важливості обох, вироблення поваги у молоді до справжніх воїнів за долю України...
Є лише одна мета, реалізацію якої я б прискорив. Почуйте всі — «ряжені с.ки», «попандопулоси», перебіжчики і псевдогерої не чіпайте святої слави справжніх воїнів. Терпець урветься — їх діти і онуки здиратимуть з вас відзнаки, яких ви не заробили, гнатимуть вас із днів-споминів, відповідатимете по-повній. І я буду одним із тих, хто боронитиме пам'ять про справжніх воїнів, які боролись за Україну. Нехай допоможе мені у цьому Бог.
Вічна пам'ять полеглим, вічна шана живим справжнім воїнам різних армій, які боролись за долю України!
Україна і її землі була, є і буде «ласим шматком» для «доброзичливих» сусідів і не тільки… Миролюбним і осідлим хліборобам волею-неволею доводилось прикладатись до ремесла війни і ставати справжніми воїнами — вояки Київської Русі, козаки Запорожської Січі, Рухи Опришків, Гайдамак, Коліївщина, Срільці Січовії, вояки УНР, ЗУНР, студенти-воїни учасники бою під Крутами, вояки Української Галицької Армії, вояки Карпатської Січі, українці — вояки радянської армії, вояки Української Повстанської Армії… а по світу — де лише не воювали, воюють і будуть воювати українці...
9 травня для мене в першу чергу день — спомин усіх жертв Другої Світової Війни, день трауру — зміна однієї диктатури на іншу і день гордості за українців і вояків інших національностей, які воювали в лавах радянської армії і проявили себе як справжні воїни. Так деякі з них свято вірили в радянську Україну, в її добробут і за неї боролися. А «тоталітарна машина» згодом віддячила їм — кого закатувала, кого знищила, про кого взагалі забула. Хтось розчарувався, хтось не дождив, а хтось і далі свято вірить у радянську Україну. І слово свято тут не для краси. Так, ці сивенькі, зморщкуваті і «висушені часом і життям» дідусі і бабуськи вірять в ідеали радянського часу, вірять і свято дотримуються їх. Для них це не пусті слова або гарні слова для виступу чи маніпуляції народом. Для них це світогляд, філософія життя — вони, наче діти мріють, що справжня радянська Україна повернеться і буде лад на нашій землі. Не можу я їх осудити, не можу не схилити голову і не сказати тихе — «Дякую». За те що пройшли голод і війну, біль і знущання, зраду і гноблення; за те що не втратили і не втрачають віри у свої ідеали (хоч з половиною із них я не згоден); за те що по-своєму вірять в Україну (все ж до деяких їхніх порад по розбудові держави можна і прислухатись); за те, що мовчазні і скромні, терплячі і сумирні (аж тіпає до якої міри); за те що були і залишаються справжніми воїнами.
Були і ті хто розчарувався, були і ті хто у лавах р.а. воював зовсім не за «совєти». За Боженьку, За Маму, За… (ім'я коханої, дружини, дочки чи сина), За Україну, За… (назва села, міста, району чи краю звідки походив вояк) — кричали більшість вояків йдучи у бій...
Були і юнаки, зовсім хлопаки загнані до лав р.а. на вірну смерть, були і безглузді жертви через хворих на психіку «камандующіх», були і зраджені й забуті, були і ті, що впали у бою — вічна вам пам'ять...
Цю позицію, у різний час, я почув від двох зовсім різних людей. Інтелектуал — викладач філософії із слабким здоров'ям і мовчазна людина дії — ветеран військ спеціального призначення. Перший — Досить надягати на Україну вінок жертви — ми борці, народ воїнів і боронителів своєї землі, а не нещасні всіма побиті і пригноблені — ми боролись — перемагали і програвали — боротьба триває! Другий — Я не готовий померти за Україну, я готовий померти за неї в боротьбі, але це ще питання — я хочу вибороти її і понасолоджуватись життям у справді вільній і незалежній державі. Досить скиглити і ставити Україну у «позу жертви» максимум на що у такій позі можна розраховувати — це жаль і співчуття. Ми борці, витязі, козаки, вояки європейських і східних армій — воїни. Тоді я ще сумнівався — Але ж ми так часто програвали? Максиме, справа не у перемозі або поразці, а у боротьбі, боротьбі, яка ще триває. Допоки останній українець боротиметься, боротьбу за Україну не завершено. До того ж у світі сильних поважають не тільки переможців, але і тих хто боровся до останнього...
Із своїм ставленням до 9 травня я розібрався. На загальнодержавному і національному рівні, ще багато питаннь, які потрібно вирішувати — примирення ветеранів різних армій, визнання важливості обох, вироблення поваги у молоді до справжніх воїнів за долю України...
Є лише одна мета, реалізацію якої я б прискорив. Почуйте всі — «ряжені с.ки», «попандопулоси», перебіжчики і псевдогерої не чіпайте святої слави справжніх воїнів. Терпець урветься — їх діти і онуки здиратимуть з вас відзнаки, яких ви не заробили, гнатимуть вас із днів-споминів, відповідатимете по-повній. І я буду одним із тих, хто боронитиме пам'ять про справжніх воїнів, які боролись за Україну. Нехай допоможе мені у цьому Бог.
Вічна пам'ять полеглим, вічна шана живим справжнім воїнам різних армій, які боролись за долю України!
0 коментарів