Прокляття vs Дар

Ніч була його покровителькою. Він любив її владу і силу. А ще їх діалоги...
— Знову невдача?
— Так, вона виявилась не настільки сильним «читцем», наскільки хотіла здаватись.
— Були і гірші варіанти. Згадай ту шарлатанку, яка видавала себе за ясновидицю… І головне скільки надії, скільки сподівань… а все виявилось так банально! Жесть!
— Ніч, ти знаєш, я б все віддав за те, щоб виправити той день...
— І не тільки той день. Та на превеликий жаль, ні я, ні будь яка інша сильна сутність не в маємо змоги допомогти тобі. Окрім… вищих сил… Доречі, що вони?.. говорячи про них ніч помітно притихла. Її слова зливались із шумом прохолодного вітру.
— Мовчать, як завжди мовчать… подаючи примарні знаки — стомлено відчеканив він.
— Святі чекали і вмирали, чекали все житя… і лиш один примарний знак був благодаттю… ти ж не святий, а хочеш стільки...
— Замовкни. Все хочеш прислужитись… Жевріючи надією на милість.
— Так, увесь час, не можу звикнути до твого дару…
— Прокляття! — грізно відрубав він.  
— Хто ж винен, смертний дурень благав про… Здоров'я, гроші, влада, сила, жінки, любов, сімейне щастя, секс, визнання, талант чи геніальність; міг щось одне або усе, але ж не divin sa...
— Ех ніч, все знову до одного...

— Ну як, здається вона трохи зрозуміла?
— Ти мариш ніч.
— Але ж бажання зрозуміти є.
— Потроху дар, що я прокляттям іменую — освоюю. І знаєш ніч, я обережним буду із бажаннями і мріями тепер. Бо комусь там, захочеться погратись і мрію дурня та й здійснить. А як знайдеться та чи той що зрозуміє, то проклятими стануть як і я. Цей келих болю вип'ю сам до смерті. Доречі де пропала та?... 
— Та за життя хапаються немов ті ненажери, роботи їй додалось… а ти вже дар освоюєш чи все ж прокляття?.
-Ех ніч, ти знову за своє?
— Дай відповідь, як сильна сутність я прошу.
— «Dedique cor meum ut scirem prudentiam atque doctrinam erroresque et stultitiam et agnovi quod in his quoque esset labor et adflictio spiritus eo quod in multa sapientia multa sit indignatio et qui addit scientiam addat et laborem». — промовив їй, йдучи із нею в ній.

1 коментар

Віталія Козменко
«Коли починаєш писати щось натхненно, то важливо не перейти певну межу, що практично неможливо. За цією межею життя починає копіювати твій твір. Це збудливо, але це й небезпечно» (Валентин Ткач)
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте