Діалог із нею

Його стосунки із нею були дивними. Ще у ранньому дитинстві вона зацікавила його. Сила і яскравість цього потягу були такі ж як і у хлопчаків підліткового віку, коли ті починають цікавитись дівчатками і вперше закохуються. Закохуються через дивне сплетіння змін у фізіології, психології і всьому їх світі. Як часто буває кохання було невзаємне, а батьки взагалі були проти. І почали прививати до неї почуття сліпого страху, прихованої ненависті і повного нерозуміння.
   Але ж справжні почуття. Він пережив із нею багато. Нерозумів, ненавидів, хотів полонятись, обманював себе що прийняв і розуміє її, дійшов до того що любить її. Зараз оглядаючись на те все — лише усміхається десь всередині.
   Одного вечора лежачи у лікарняному ліжку він знову помилявся.
   — Чого ти кликав мене? — спокійно і стомлено спитала вона.
   — А прийшла нарешті, може доситть мене мучити! Або забирай, або відступи на віки.
   — На віки… мучити тебе… — її голос повеселішав.
   — Ти такий смішний, насправді я ж нікого не мучаю, не катую і таке інше ваше. Я наче звільняю, допомагаю перейти...
   — Ага, кістлява, а коли приходиш до щасливих, яким ще жити й жити, в яких багацько справ або які на вершині і їм би понасолоджуватись...
   — Ти й досі не навчився спілкуватися із особами протилежної статі, кістлява…
   — Хах, ти ще й стать маєш!
   — У вашому колективному підсвідомому я жінка...
   — Скелет у чорному савані із кососю, жінка!
   — Ой, ну це вже умовності. Але все ж інколи, ти говорив про мене такі ніжні речі — це шикарна леді, яка приходить і дарує цілунок у небуття чи все ж забуття...
   — Ага, може ще згадаєш кому я це казав, хоча проблеми з пам'ятю є і в тебе, як бачу!
   — Дитині, що втратила батьків. Дівчинці, яка вперше пробудила в тобі справжні батьківські почуття. Проблем не має. Ти ж сам сумнівався як краще сказати.
   — А чого прийшла?!
   — Досить мене інколи кликати чи проклинати чи… — це все емоції, істерія і. Ти ж знаєш жінки в більшості не люблять таких чоловіків. Не переживай, за місяць зустрінемось...
   Вона має свою логіку, але людині її не зрозуміти. Не треба її кликати, проклинати чи винувати у всіх бідах. Ми самі мучимо себе, ми самі завдаємо собі і оточуючим нестерпного болю, ми винуваті у хворобах і каліцтвах. Часто це просто плата, відкуп, щоб не було гірше. І не завжди їй...
   Сутінки і музика тиші.
   — Цікава лекція, мені сподобалось і ти став такий мудрий, такий дорослий, такий по справжньому мужній.
   — Вже час — ледь здивовано, але апатично спитав він.
   — Ні, я ж казала побачимось за місяць — докірливо промовила вона.
   — Вилетіло з голови, пробач — холодно відповів він.
   — А ти майже розкрив мене, не боїшся розплати за розкриття secretum secretorum — задумливо проказала у ніч вона.
   — Ні, це все припущення, правда, істина за межами досяжного. Не грайся зі мною будь-ласка. — поблажливо відрубав він.
   — Так, ти став зовсім іншим, як і було передбачено. Холодний і апатичний. Ну хіба можна бути таким із шикарною леді. Мене так і вабить до тебе. — щось мазохістичне лунало в її голосі.
   — Так, і того ти поруч мене заграєш із близькими і знайомими. Щоб я ревнував. — констатував він.
   — Не цікаво, ти вивчив всі мої ігри! — з дитячою образою в голосі пропалила вона.
   — Будь серйозною, давай поговоримо про...

   Світало.
   — Мені пора мій лицарю. Один поцілунок і ти залишишися один.
   — Колись я ладен був віддати все за цей цілунок, але не зараз. Тільки коли прийде час.
   Незрозуміле відчуття біля щоки. Міліметр відстані. Вона пішла.
   — Ми ще зустрінемось мій лицарю...
   — Неодмінно...