Як я був на «сходкі» «села Сторожинец» або молодим тут не місце
Я можу бути не згодним з вашою думкою, але я готовий віддати життя за ваше право висловлювати її.
Вольтер.
27 квітня 2012 року у моємурідномумістечкувідбулосьтакесобі«звітування керманича перед народом», обраного жителями цього жміста на цю відповідальну посаду. До тепервоночомусьназивається таким неприємним, особисто мені, і таким, що ріже вуха, словом – сходка. Сходка вразила. Проходила вона у районному БК, місткість, якого кілька сотень, а прийшло всього кілька десятків. Кілька десятків представників державних і бюджетних установ, які прийшли проспівати хвалу – Хвалім і ценім тебя цезарь, восхіщаємся тобой і содеяним тобою. Не судилося. Всі плани перебила маленька зграйка «вічноневдоволених плебеїв», які на мою думку є свідомим громадянами, що хотіли відкритого діалогу із владою. Не судилося.
На сцені за столом засідали представники районної влади, замісники, помічники і ще деякі представники (4-5 чоловік) їх основна роль була у присутності. На певній відстані від стола за трибуною стояв керманич. Звітував. Мікрофони були лише у влади. І коли діло дійшло до питань доводилось вставати і голосно, майже криком, озвучувати своє питання. Заготовлені питання викликали посмішку, відповідь інколи випереджувала саме питання. Керманич блєстал. І тут почалося. Бабусі, над яким до певного часу мав гріх посміюватись, через їх вічну невдоволеність всім і вся, пішли в наступ. Зараз я не сміюся – вони гарні прототипи реальних одиниць громадянського суспільства. До бою долучились і двоє чоловіків. По обличчю керманича було видно – щось не так, щось зламалось.
Я чекав на питання мого друга, нас представників молоді можна було перелічити на пальцях. Нас було двоє. (Перепрошую як таки ще когось недобачив). Друг мовчав – це його право. Із самого початку ставка була 50/50 щодо того чи задасть друг питання чи ні. Він мовчав і це його право. Відповіді на питання, які прихильники влади назвали б компрометуючими, а я називаю справжнім діалогом із владою часто губились у криках і тупо обломлювались методами старої радянської школи ведення комунікацій.
— Ну що бевзю, мовчатимеш? — внутрішній голос, останнім часом він став сильним. Після боротьби із страхом смерті, страхом стати інвалідом і ще деякими насправді страшними речами, він навчився ефективно взаємодіяти із інтуїцією, совістю, підсвідомим і здоровим глуздом. Він набув справжньої сили дорослої людини, що думає, що є свідомою.
— Давай, давай! Мовчи, спостерігай. Грайся у велікаго псіхолога і сірого кардинала. Дивись, щоб потім не забув написати цікаві статуси «вкантактє» і «фейсбуці». І особливо про «ВКУРСІ» не забудь – статтю про твої глибокі спостереження, знедолений люд і совкових керманичів периферії. А встановленням справжнього діалогу із владою, розбудовою громадянського суспільства і боротьбою за краще життя нехай займаються ці старенькі бабусі і ті двоє старших чолов’яг. Он диви, бабця, що підняла питання про інвалідів, аж дві палиці має – воїн, богатир. А ти що, відмовчуйся. Тобі ж…
— Заткнися, я піднімаюсь.
Перше, що вдарило – після представлення, спиною відчув смішок, принизливе і зверхнє – а це ще хто, яке більше походило на що, чий це син? (Про мене байдуже, але батьки). В такі миті отой дикий люмпен із комплексом мужичого сина вкидає у кров порції гніву – так мої батьки прості трудяги, в них не має вищої освіти, вони не багаті підприємці, не державні службовці високого рангу, не представники інтелігенції чи інтелектуального середовища. Вони Люди, прості і чесні представники робітничого класу і за принизливе ставлення до них хочеться бити кривдника до останньої краплі крові. Подорослішав, комплекс подолано, в мене інша мета. Відчув і на собі совкову методу ведення комунікації – це не біда. Та дізнався багато цікавого – наше містечко вже не містечко, а село. Керманич принаймні двічі сказав, що ми перебуваємо на сходці села. Екологічним станом рідного містечка, його чистотою і охайністю мають займатися учні, студенти, вчителі і викладачі, державні службовці і бюджетні працівники, та й всі жителі міста. В ЖКХ інші функції, невідомі мені через мою молодість і неосвіченість. Воно ніби й правильно – не смітити – факт. А от озеленювати, облагороджувати, прибирати добровільно-примусово території міста де смітять ті, хто ніколи не прибирає… Долати хуліганство і безкультур’я потрібно наступним чином – береш із собою двох-трьох друзів, ходите по місту зранку до ночі і із звуками «аяяяй» грозите пальчиком. І порушники виправляються і на грубість не нарветесь, і фізичної агресії не зазнаєте… Рекламою міста і розвитком його туристичної привабливості теж має займатись кожен громадянин, а саме молодь – розробка сайтів і рекламної продукції, реклама в ЗМІ і інтернеті, і все-все-все на волонтерських засадах повинна робити молодь. А надалі виявився ще один цікавий факт – у всіх гріхах винна молодь. Лінива і безініціативна, безкультурна і груба, вона кругом смітить, все руйнує і нічого не робить. Отож, я як представник маю згуртувати ту молодь, зареєструвати ГО і на волонтерських засадах допомагати владі. Керманич чи забув, чи взагалі не знав, організацію я і мої друзі давно створили – без їхньої допомоги, долали важку бюрократичну процедуру. Проводили заходи, на які запрошували владу – вона чесно не приходила, а замість себе присилала рядових держслужбовців, яким би тільки відсидіти. Висвітлення в районній пресі давалося дуже важко. Ще одна спроба розвинути у містечку цікавий і патріотичний молодіжний рух постійно натикалася на «постійну підтримку влади». Я «захоплююсь» умінням нашого міського керманича ніколи не відмовляти людині, обіцяти, що все буде зроблене і нічого не робити. Закінчення було «демократичне» і комічне. Керманич, після всього, щиро пообіцяв, що візьме до уваги всі зауваження і буде активно співпрацювати і з молоддю, і з пенсіонерами, і з інвалідами, і з … Дай Боже, щоб його слова справдились. Я не вірю.
Після сходки прогулювався із одним із зграйки «невдоволених».
— Гарно виходить, все в наших руках, ми у відповіді за наше місто… — скептично.
— Хах, а навіщо тоді він, купа його заступників, помічників і вся та безобразія, що утримується із міського бюджету із зарплатнею не в одну тисячу. Ви всі працюйте, сплачуйте податки, а у вільний від роботи час розвивайте місто. Ми в свою чергу керуватимемо і будемо отримувати хорошу зарплатню, премії, грамоти і похвалу. А палець об палець таки не вдаримо. З такою позицією нашим основним питанням повинно було бути – А навіщо ви тоді взагалі потрібні?!
— І дійсно навіщо.
Я образився на друга, який не поставив питання. Суб’єктивність і емоції іноді беруть наді мною гору в таких ситуаціях. Він передзвонив через декілька годин після всього. Питав чи задоволений я собою і зробленим, трохи виправдовувався, типу все ж підтримував і вгамовував недругів. Нарвався він на конкретну словесну агресію. Друже, я не почуваюсь переможцем. Мені соромно перед людьми, яких я відкрито і відверто агітував за нашого керманича. Мені соромно за передвиборчий допис у районці. Журналісти перекрутили його і написали щось на кшталт голова молодіжної ГО за цього кандидата (ніяких претензій до журналістів райони, розумію специфіку вашої роботи). Хоча я ще тоді говорив про вибір найменшого зла. Мені навіть трохи соромно, що проголосував я саме за нього і не знайшов можливості пояснити свій вибір так, як я його розумів.
Додому йшов із благородством лева. Гордо крокуючи, гучно здоровкаючись із знайомими, де-не-де жартуючи і посміхаючись. А в середині було жалюгідне видовище – програв, готуватись потрібно було краще. Але ж наче й не мав виступати. Ай, все одно. А в тому питанні так протупити. А в дискусії з тим псевдо-посіпакою чого зірвався на емоції. Хто б що там після сходки не казав, не хвалив, не тиснув руку. Самоїдство нило, цю битву можна було провести краще…
Перед сном було якось дивно, дивність ішла від внутрішнього голосу:
— Що не спиться?
— Чого тобі?
— Чоловіче, спи спокійно. Сьогодні день ти прожив не на марне. Зараз нокаутую твоє зумовлене максималізмом і перфектціонізмом самоїдство. І той, сьогодні можеш повністю пишатися собою. Заробив. Бій був даний.
Сон був міцним і спокійним.
Мій допис не буде повним без особистих звернень:
Шановна спільнота ВКУРСІ, знаю. Емоційно, подекуди суб’єктивно і дуже особистісно, але правдиво. Так як зміг, так і написав. Мовчати було несила.
Шановний друже. Не чекай. Не дочекаєшся. Ти такий який ти є. Я ціную людей із усіма плюсами і мінусами, в комплексі за їх особистість. А не за окремі дії. А грубість, думаю, ще не раз на неї нарвешся.
Шановні вороги, яких у мене побільшало, не доведи Господь вам хоч словом зачепити моїх батьків і рідних. І пізнаєте гнів праведний. (Ні в якому разі не маю на увазі будь-яку агресію). Поставлю на місце як потрібно. Всі претензії до мене особисто.
Шановна молодь Сторожинця, пора довести владі і жителям міста. Ми значна частина їх громади, з якою також потрібно рахуватись.
Шановні представники опозиційних сил району і міста, виказую вам своє «фє». Або ви не були присутні на зустрічі, або сиділи і мовчали, або…
Шановні представники обласних ЗМІ, не пропускаєте такі заходи по районах – це ж скарб для журналіста.
Шановний Микола Миколайович, я хочу вести з вами демократичний діалог. Не словесні баталії по типу «я начальнік, ти дурак, ти начальнік, я дурак». Бо дійсно люблю своє місто і хочу зробити його кращим. Я обирав і агітував за вас, як за найменше зло. В примарній надії, що з кожним роком ви ставатимете краще. Дійте, справджуйте надії. Час все покаже і розставить все на свої місця.
Лише той достойний життя і свободи, хто кожного дня іде за них у бій.
Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те
Вольтер.
27 квітня 2012 року у моємурідномумістечкувідбулосьтакесобі«звітування керманича перед народом», обраного жителями цього жміста на цю відповідальну посаду. До тепервоночомусьназивається таким неприємним, особисто мені, і таким, що ріже вуха, словом – сходка. Сходка вразила. Проходила вона у районному БК, місткість, якого кілька сотень, а прийшло всього кілька десятків. Кілька десятків представників державних і бюджетних установ, які прийшли проспівати хвалу – Хвалім і ценім тебя цезарь, восхіщаємся тобой і содеяним тобою. Не судилося. Всі плани перебила маленька зграйка «вічноневдоволених плебеїв», які на мою думку є свідомим громадянами, що хотіли відкритого діалогу із владою. Не судилося.
На сцені за столом засідали представники районної влади, замісники, помічники і ще деякі представники (4-5 чоловік) їх основна роль була у присутності. На певній відстані від стола за трибуною стояв керманич. Звітував. Мікрофони були лише у влади. І коли діло дійшло до питань доводилось вставати і голосно, майже криком, озвучувати своє питання. Заготовлені питання викликали посмішку, відповідь інколи випереджувала саме питання. Керманич блєстал. І тут почалося. Бабусі, над яким до певного часу мав гріх посміюватись, через їх вічну невдоволеність всім і вся, пішли в наступ. Зараз я не сміюся – вони гарні прототипи реальних одиниць громадянського суспільства. До бою долучились і двоє чоловіків. По обличчю керманича було видно – щось не так, щось зламалось.
Я чекав на питання мого друга, нас представників молоді можна було перелічити на пальцях. Нас було двоє. (Перепрошую як таки ще когось недобачив). Друг мовчав – це його право. Із самого початку ставка була 50/50 щодо того чи задасть друг питання чи ні. Він мовчав і це його право. Відповіді на питання, які прихильники влади назвали б компрометуючими, а я називаю справжнім діалогом із владою часто губились у криках і тупо обломлювались методами старої радянської школи ведення комунікацій.
— Ну що бевзю, мовчатимеш? — внутрішній голос, останнім часом він став сильним. Після боротьби із страхом смерті, страхом стати інвалідом і ще деякими насправді страшними речами, він навчився ефективно взаємодіяти із інтуїцією, совістю, підсвідомим і здоровим глуздом. Він набув справжньої сили дорослої людини, що думає, що є свідомою.
— Давай, давай! Мовчи, спостерігай. Грайся у велікаго псіхолога і сірого кардинала. Дивись, щоб потім не забув написати цікаві статуси «вкантактє» і «фейсбуці». І особливо про «ВКУРСІ» не забудь – статтю про твої глибокі спостереження, знедолений люд і совкових керманичів периферії. А встановленням справжнього діалогу із владою, розбудовою громадянського суспільства і боротьбою за краще життя нехай займаються ці старенькі бабусі і ті двоє старших чолов’яг. Он диви, бабця, що підняла питання про інвалідів, аж дві палиці має – воїн, богатир. А ти що, відмовчуйся. Тобі ж…
— Заткнися, я піднімаюсь.
Перше, що вдарило – після представлення, спиною відчув смішок, принизливе і зверхнє – а це ще хто, яке більше походило на що, чий це син? (Про мене байдуже, але батьки). В такі миті отой дикий люмпен із комплексом мужичого сина вкидає у кров порції гніву – так мої батьки прості трудяги, в них не має вищої освіти, вони не багаті підприємці, не державні службовці високого рангу, не представники інтелігенції чи інтелектуального середовища. Вони Люди, прості і чесні представники робітничого класу і за принизливе ставлення до них хочеться бити кривдника до останньої краплі крові. Подорослішав, комплекс подолано, в мене інша мета. Відчув і на собі совкову методу ведення комунікації – це не біда. Та дізнався багато цікавого – наше містечко вже не містечко, а село. Керманич принаймні двічі сказав, що ми перебуваємо на сходці села. Екологічним станом рідного містечка, його чистотою і охайністю мають займатися учні, студенти, вчителі і викладачі, державні службовці і бюджетні працівники, та й всі жителі міста. В ЖКХ інші функції, невідомі мені через мою молодість і неосвіченість. Воно ніби й правильно – не смітити – факт. А от озеленювати, облагороджувати, прибирати добровільно-примусово території міста де смітять ті, хто ніколи не прибирає… Долати хуліганство і безкультур’я потрібно наступним чином – береш із собою двох-трьох друзів, ходите по місту зранку до ночі і із звуками «аяяяй» грозите пальчиком. І порушники виправляються і на грубість не нарветесь, і фізичної агресії не зазнаєте… Рекламою міста і розвитком його туристичної привабливості теж має займатись кожен громадянин, а саме молодь – розробка сайтів і рекламної продукції, реклама в ЗМІ і інтернеті, і все-все-все на волонтерських засадах повинна робити молодь. А надалі виявився ще один цікавий факт – у всіх гріхах винна молодь. Лінива і безініціативна, безкультурна і груба, вона кругом смітить, все руйнує і нічого не робить. Отож, я як представник маю згуртувати ту молодь, зареєструвати ГО і на волонтерських засадах допомагати владі. Керманич чи забув, чи взагалі не знав, організацію я і мої друзі давно створили – без їхньої допомоги, долали важку бюрократичну процедуру. Проводили заходи, на які запрошували владу – вона чесно не приходила, а замість себе присилала рядових держслужбовців, яким би тільки відсидіти. Висвітлення в районній пресі давалося дуже важко. Ще одна спроба розвинути у містечку цікавий і патріотичний молодіжний рух постійно натикалася на «постійну підтримку влади». Я «захоплююсь» умінням нашого міського керманича ніколи не відмовляти людині, обіцяти, що все буде зроблене і нічого не робити. Закінчення було «демократичне» і комічне. Керманич, після всього, щиро пообіцяв, що візьме до уваги всі зауваження і буде активно співпрацювати і з молоддю, і з пенсіонерами, і з інвалідами, і з … Дай Боже, щоб його слова справдились. Я не вірю.
Після сходки прогулювався із одним із зграйки «невдоволених».
— Гарно виходить, все в наших руках, ми у відповіді за наше місто… — скептично.
— Хах, а навіщо тоді він, купа його заступників, помічників і вся та безобразія, що утримується із міського бюджету із зарплатнею не в одну тисячу. Ви всі працюйте, сплачуйте податки, а у вільний від роботи час розвивайте місто. Ми в свою чергу керуватимемо і будемо отримувати хорошу зарплатню, премії, грамоти і похвалу. А палець об палець таки не вдаримо. З такою позицією нашим основним питанням повинно було бути – А навіщо ви тоді взагалі потрібні?!
— І дійсно навіщо.
Я образився на друга, який не поставив питання. Суб’єктивність і емоції іноді беруть наді мною гору в таких ситуаціях. Він передзвонив через декілька годин після всього. Питав чи задоволений я собою і зробленим, трохи виправдовувався, типу все ж підтримував і вгамовував недругів. Нарвався він на конкретну словесну агресію. Друже, я не почуваюсь переможцем. Мені соромно перед людьми, яких я відкрито і відверто агітував за нашого керманича. Мені соромно за передвиборчий допис у районці. Журналісти перекрутили його і написали щось на кшталт голова молодіжної ГО за цього кандидата (ніяких претензій до журналістів райони, розумію специфіку вашої роботи). Хоча я ще тоді говорив про вибір найменшого зла. Мені навіть трохи соромно, що проголосував я саме за нього і не знайшов можливості пояснити свій вибір так, як я його розумів.
Додому йшов із благородством лева. Гордо крокуючи, гучно здоровкаючись із знайомими, де-не-де жартуючи і посміхаючись. А в середині було жалюгідне видовище – програв, готуватись потрібно було краще. Але ж наче й не мав виступати. Ай, все одно. А в тому питанні так протупити. А в дискусії з тим псевдо-посіпакою чого зірвався на емоції. Хто б що там після сходки не казав, не хвалив, не тиснув руку. Самоїдство нило, цю битву можна було провести краще…
Перед сном було якось дивно, дивність ішла від внутрішнього голосу:
— Що не спиться?
— Чого тобі?
— Чоловіче, спи спокійно. Сьогодні день ти прожив не на марне. Зараз нокаутую твоє зумовлене максималізмом і перфектціонізмом самоїдство. І той, сьогодні можеш повністю пишатися собою. Заробив. Бій був даний.
Сон був міцним і спокійним.
Мій допис не буде повним без особистих звернень:
Шановна спільнота ВКУРСІ, знаю. Емоційно, подекуди суб’єктивно і дуже особистісно, але правдиво. Так як зміг, так і написав. Мовчати було несила.
Шановний друже. Не чекай. Не дочекаєшся. Ти такий який ти є. Я ціную людей із усіма плюсами і мінусами, в комплексі за їх особистість. А не за окремі дії. А грубість, думаю, ще не раз на неї нарвешся.
Шановні вороги, яких у мене побільшало, не доведи Господь вам хоч словом зачепити моїх батьків і рідних. І пізнаєте гнів праведний. (Ні в якому разі не маю на увазі будь-яку агресію). Поставлю на місце як потрібно. Всі претензії до мене особисто.
Шановна молодь Сторожинця, пора довести владі і жителям міста. Ми значна частина їх громади, з якою також потрібно рахуватись.
Шановні представники опозиційних сил району і міста, виказую вам своє «фє». Або ви не були присутні на зустрічі, або сиділи і мовчали, або…
Шановні представники обласних ЗМІ, не пропускаєте такі заходи по районах – це ж скарб для журналіста.
Шановний Микола Миколайович, я хочу вести з вами демократичний діалог. Не словесні баталії по типу «я начальнік, ти дурак, ти начальнік, я дурак». Бо дійсно люблю своє місто і хочу зробити його кращим. Я обирав і агітував за вас, як за найменше зло. В примарній надії, що з кожним роком ви ставатимете краще. Дійте, справджуйте надії. Час все покаже і розставить все на свої місця.
Лише той достойний життя і свободи, хто кожного дня іде за них у бій.
Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те
8 коментарів